Григорій Надхін та його історична повість «Каленик». Витоки легенди

Беззаперечно, саме легенди є відображенням яскравої та глибокої історії краю в якому ми живемо. Вони надихали митців в усі часи і продовжували своє життя у творах мистецтва. Саме народні легенди та перекази, записані у місті Новомосковську Катеринославської губернії у ХІХ ст., лягли в основу історичних нарисів одного з перших дослідників історії козацтва Григорія Прокоповича Надхіна. Його історична повість «Каленик» була опублікована в 1878 р. у російському літературно-політичному журналі «Вестник Европы». Тому, не відомо, чи був твір знаний у той час саме в Новомосковську, на історичних теренах якого і розгортається сюжет повісті і звідки, як ми припускаємо, був родом і сам автор твору. Чи потрапляв цей журнал-щомісячник, який видавався у Санкт-Петербурзі, до бібліотек невеличкого повітового міста?

На жаль, ми дуже мало знаємо і про самого автора повісті «Каленик». Григорій Надхін (1819–15.01.1881), якщо судити з деяких його публікацій, народився саме у Новомосковську. З 1860-х років він публікує свої твори на сторінках періодичних видань Санкт-Петербургу та Москви. Ця можливість видавати власні твори у досить відомих і авторитетних періодичних виданнях, певно, пояснюється тим, що Григорію Надхіну, уродженцю невеличкого повітового міста, пощастило досягти досить значних кар’єрних висот. З 1861 року колезький асесор Григорій Прокопович Надхін – столоначальник канцелярії Головноуправляючого палацовими правліннями і містом Царським селом. На той час він уже був кавалером ордену Святої Анни 3-го ступеню і ордену Святого Станіслава 3-го ступеню. Мав відзнаку та медаль за 15 років бездоганної служби.

Григорій Прокопович Надхін був захоплений історією України, особливо добою Запорозького козацтва. Він один із перших українських письменників та істориків відкрито нагадав про Запорозьку Січ як про вільну й незалежну державу. Його твори сповнені любові до Батьківщини. Певно письменник досить гостро переживав це почуття, бо у справах служби йому доводилось бути далеко від рідної землі. В його словах звучить висока повага до славетного минулого запорозького лицарства, звучить ще жива на той час пам’ять народу про величну звитягу запорозького братства. Періодично, але все ж дуже рідко, повертаючись на Батьківщину, Григорій Надхін спілкується із земляками, записує місцеві легенди та перекази, які в подальшому лягають в основу його оповідань. Високо оцінив твори Григорія Надхіна визначний історик, академік Дмитро Іванович Яворницький. Переглядаючи відомі видання Дмитра Яворницького, можна переконатись, як багато відомостей з історії запорозького козацтва він узяв саме з творів свого попередника – Григорія Надхіна. 

У 1862 р. у літературно-художньому журналі «Основа» Григорій Надхін публікує свої подорожні нотатки 1861 року «Воспоминания о Новомосковске». У цих спогадах змальоване не тільки життя повітового міста Новомосковська початку 60-х років ХІХ століття, але й яскраво описано минуле поселення, історія його величних святинь: Самарського монастиря та Свято-Троїцького собору. До речі, саме у «Воспоминаниях о Новомосковске», Григорій Надхін вперше описав легенду про побудування дерев’яного дев’ятикупольного Троїцького собору майстром Якимом Погрібняком. Ця легенда була записана ним від старожилів міста і сьогодні її знає чи не кожен мешканець Новомосковська. І, можна з впевненістю сказати, що саме завдяки творам Григорія Надхіна в історії збереглось ім’я визначного зодчого, який подарував місту на Самарі й усьому світові величний і останній козацький храм – Новомосковський собор.

Загалом у його подорожніх записках, Новомосковськ – старовинне місто, багате красою природи, глибокою історією, самобутніми традиціями й оповите безліччю колоритних місцевих легенд і переказів. Відомо, що дружина Григорія Надхіна поділяла захоплення свого чоловіка історією та фольклором рідного краю, вона навіть надсилала до редакції журналу «Основа» народні пісні, записані у Новомосковську.

Напевно, найвідомішим історичним твором Григорія Надхіна є «Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи», який був опублікований у 1876 році. Цей твір також ґрунтується на історичних і фольклорних матеріалах і є ніби народним переказом про часи зародження козацтва, його розвиток та остаточне знищення. У ньому автор відображає пам’ять народу про унікальне явище – вільну державу Запорозьку Січ, яка була символом мужності й одвічного прагнення свободи українського народу. Яскравий опис образу життя запорожців, їхніх звичаїв і традицій, їхньої вдачі та слави ще раз доводить велику повагу автора до січового братства та його глибокі знання з історії рідної землі. Особлива увага у цьому творі приділена історії та легендам Присамар’я. І, знову ж таки, вже більш ретельно описане минуле найвідоміших святинь доби Запорозької Січі: Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря та Новомосковського Свято-Троїцького собору. Історія цих святинь, займає значне місце також у ще одній роботі Григорія Надхіна «Церковные памятники Запорожья», яка була видана окремою книгою у 1877 р. Інші твори та публікації автора на сьогодні нам менш відомі.

Та повернемося до історичної повісті «Каленик». Сам твір дещо відрізняється від попередніх публікацій автора, перш за все тому, що є художнім твором, та все ж заснованим на легендах і переказах, записаних у Новомосковську. Сюжет повісті розгортається у містечку Новоселиця (Самарчук, Самара) у 60-ті роки ХVIII століття, в останні роки існування Запорозької Січі. Головний герой повісті – запорожець Каленик, козак особистої гвардії кошового Петра Калнишевського. Певно, основною зав’язкою в сюжеті є своєрідний «конфлікт» головного героя із самарським «асаулом», кульмінацією якого буде вбивство останнього і засудження Каленика за злочин до смертної кари. Каленика чекала страшна смерть, він був посаджений на гостру пáлю на одному з курганів на околиці слободи Новоселиця.

Та все ж, з історично-краєзнавчої точки зору, нам цікава не лише сюжетна лінія повісті. Безсумнівно, головною метою, яку ставив перед собою автор під час написання твору, було відтворення атмосфери і колориту епохи у якій розвивається сюжет. З перших сторінок нас одразу зустрічають близькі та знайомі нам назви: Новомосковськ-Новоселиця-Самарь. Й далі такі назви міських околиць як Воронівка, Подол, Орлів-кут й інші. Вражаюче автор описує самарський базар, одяг місцевих мешканців, їхні одвічні побутові традиції та неперевершену природу краю. Так само яскраво описує автор зовнішність головного героя – Каленика та розкішне й коштовне убрання його коня. Автор робить акцент на тому, що хоч Каленик і заможний запорожець, але у той же час він живе у простій селянській хаті-мазанці, хоча його оселя й прикрашена яскравими персидськими килимами та вишуканою зброєю. Нехай Каленик і відомий козак, наближений до кошового, але він не гидує грати з місцевою дітворою. І це риси справжніх запорожців, які віддавали перевагу людяності й традиціям, а не багатству. Вражає також і захоплююча історія рідного дядька Каленика – запорожця Сича, що став бранцем-невільником, потрапивши в татарський полон. Його доля сповнена трагічності й авантюризму, коли перечитуєш ці сторінки, мимоволі виникає думка про те, що в основу цієї сповіді покладена реальна історія, почута та записана автором.

Мова повісті збагачена архаїзмами й історичними фразеологізмами. Це саме ті слова та говірки, які були часто вживані у Новоселиці ХVIII сторіччя. На час написання повісті вони ще жили у народі, живою була й пам’ять про запорозьке лицарство. Неоціненне багатство твору «Каленик», полягає у його автохтонності – приналежності та походженню з певної території, у даному випадку з Новоселиці-Новомосковська. 

Григорій Надхін у своїй повісті гармонійно поєднав художність та історичність. Достовірно описаний устрій Запорозької Січі, козацькі звичаї та образ життя. Досить критично Григорій Надхін згадує запорозьку старшину. У тій кризі, що сталася на Січі в останні роки її існування, автор частково звинувачує саме старшину. Відхід від традицій запорозької вольниці, збагачення та прагнення до розкоші, яке врешті-решт перетворило на «панів» і «князьків» кошового, військового суддю та писаря, все це, на думку автора, стало «яблуком розбрату» серед запорозького братства, і в підсумку призвело до знищення Запорозької Січі. Та у той же час автор подає нам й іншу причину кризи на Запорожжі, на яку він вказує у тексті, зі зрозумілих причин, досить побіжно. Описуючи укріплення Січі на річці Підпільній, Григорій Надхін звертає увагу, що поряд із укріпленням розміщений «огороженный частоколом особняк – это тут живет московский комендант с своей командой». Ось де крилась головна небезпека запорозької вольниці! Ось звідки з’явилась та розколина, з якої почалось руйнування Січі – з «московських» ставлеників та імперського контролю. 

Окремо відзначимо опис Самарського монастиря у повісті «Каленик». Згадуючи визначну козацьку святиню, Григорій Надхін, наводить нам старовинну легенду про заснування монастиря двома ченцями-відлюдниками, на яких потім натрапили запорозькі розбійники – харцизи. Розбійники влаштували для ченців келії, щоб ті молились за спасіння їхніх грішних душ. Пізніше розбійники були схоплені за розпорядженням Січі, а монастир, який вони збудували, продовжив існувати й надалі. Цікаво, що цю легенду ще у 1838 році описав перший історіограф Катеринославщини архієпископ Гавриїл Розанов. Припускаємо, що Григорію Надхіну були знайомі історичні праці архієпископа, або ж, легенда була записана ним від місцевих мешканців. Також у сюжеті повісті «Каленик» згаданий визначний релігійний діяч нашого краю, засновник багатьох присамарських селищ, будівничий церков – Кирило Миколайович Тарловський (у повісті – Тарновський), меценат та ініціатор зведення мурованого Свято-Миколаївського храму Самарського монастиря.

Не можна не помітити таких собі гоголівських мотивів, вплетених у повість «Каленик». Тут присутня і відьма-ворожка, і зачаровані місця, містичні випадки та навіть пропала грамота. І це зрозуміло. Починаючи з 30-х років ХІХ сторіччя, культурний світ Російської імперії перебував під впливом творів Миколи Гоголя. Варто лише згадати вислів одного із визначних письменників, сучасників Григорія Надхіна: «Все мы вышли из гоголевской шинели». Історична повість «Каленик» сповнена й забарвлена суто українською фольклорністю, міфологією, казковістю та містицизмом. Зазначимо, що авторові вдалося передати ту неперевершену атмосферу епохи, у якій розгортається сюжет повісті. Можливо, невиразною є саме сюжетна лінія, але які яскраві образи та персонажі, який захоплюючий подих давнини та історії! Повість є ніби своєрідною епічною народною баладою. 

Сьогодні ім’я Каленик можна зустріти лише у історичній літературі, наприклад, воно досить часто зустрічається у списках реєстрових козаків. Але цікаво те, що прізвище Каленик існує у Новомосковську і зараз, й, можливо, воно походить від роду запорозької паланкової старшини слободи Новоселиці. Ще на початку ХХ століття (1903 р.) етнограф Петро Сочинський записав у Новомосковську спогади місцевого старожила Михайла Івановича Гаркуші, нащадка запорозьких козаків, якому на той час від народження виповнилось 104 роки, принаймні, так стверджував сам старожил. Як пише Петро Сочинський: «Михаил Иванович был совсем еще малым, когда помнит около бывшей Самарской паланки – место нахождение тогдашнего управления – разрушившиеся землянки, которые назывались по фамилиям лиц, их занимавших: Воскобойниковы, Захитные, Брилевые, Калениковы».

Що надихнуло Григорія Надхіна на написання історичної повісті «Каленик»? Щоб зрозуміти це, треба звернутись до ранішого твору автора «Воспоминания о Новомосковске». У цих спогадах він пише: «В Новомосковске существуют еще две высокие могилы, одна в самом городе, у еврейской синагоги, тут казнен был какой-то Джигирь; а другая – в полуверсте от города, у еврейского кладбища, в соседстве с кирпичным заводом; она называется Каленикова могила (…). Каленикова могила получила название от того, что здесь исполнен приговор над Запорожцем Калеником, осужденным к смертной казни на гостру палю, т. е.– на кол.

В двадцатых годах нынешнего столетия, были еще в Новомосковске старые люди, которые сами видели, в детстве, эту казнь и так рассказывали о ней (…).

Каленик, посаженый на кол, три дня был жив и все просил пить… но никто не смел подать ему воды. Тело его оставалось в таком положении шесть недель и до того высохло, так сделалось легко, что при небольшом ветре вертелось на коле как мельница». 

Григорій Надхін переповідає місцеві спогади і про інші страти у Новоселиці: особливістю їх було те, що засуджених до місця страти супроводжували священники з хрестами та хоругвами. Лунали церковні дзвони і читалось Євангеліє для спасіння душі засуджених на смертну кару.

Здавалось би, просто колоритна місцева легенда. Але ця подія все ж мала місце в реальній історії краю, і нам вдалося знайти цьому документальне підтвердження. Дмитро Іванович Яворницький, визначний український історик, працюючи із документами Архіву Коша Нової Запорозької Січі, віднайшов та опублікував у 1929 році декілька цікавих листів. Саме ці документи і та подія про яку в них йдеться і є корінням старовинного переказу, записаного Григорієм Надхіним. Де саме Дмитру Яворницькому вдалося віднайти ці документи – невідомо, дослідник не подавав походження джерел. Можна лише припустити, що вони були віднайдені у старовинних церковних архівах або архівах Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. У першому листі-ордеру, датованому 22 серпня 1771 року, військовий суддя Микола Тимофєв (Микола Тимофійович Косап), звертається до Григорія Порохні – намісника Старокодацької Хрестової наміснії, до якої у той час входила слобода Новоселиця (Самарчик). В зверненні він згадує, що за наказом кошового Петра Калнишевського Самарський полковник зобов’язаний стратити чотирьох розбійників, які на той час були ув’язнені та утримувались у Самарській паланці, а саме: Каленика Донця, Степана Тарана, Федора Тимченка, Степана Струка. Найстрашніше смертне покарання чекало саме на Каленика Донця: «… непосредственно в Самаре, казнить смертию Каленика Донця потягнуть волами на железной в столпе спень». Залишається невідомим, за який же саме страшний злочин Каленик Донець отримав цей жахливий вирок. Гостра паля, один із найстрашніших та найганебніших видів страти у козацькі часи. До неї засуджувались лише за найжорстокіші та тяжкі злочини, і запорожці дуже рідко застосовували саме такий вид смертного покарання. Далі у листі військовий суддя просить намісника призначити священника, який би перед виконанням вироку зміг сповідати розбійників: «…при кратчайшем часе сей их временной жизни должны, умягчився и помыслив сам в себе, очистить совесть и принесть истинное сокрушение пред всевидящим о своих прегрешениях». У другому листі, датованому 10 жовтня 1771 року, в Кош Війська Запорозького Низового подано рапорт про те, що для сповіді приречених на смерть розбійників був призначений священик Свято-Троїцької церкви Василь Михайлов (мається на увазі той храм, який був у Новоселиці ще до побудови Троїцького собору).

Тобто, Каленик реальна історична особа, розбійник, страчений в Новоселиці у 1771 році. У цьому і полягає парадоксальна особливість народної пам’яті, у якій закарбовується згадка про розбійника, приреченого за злочини на страшну страту, трансформуючи історичну реальність у колоритну місцеву легенду. Легенду, що врешті-решт надихає на створення художнього твору, у якому реальний злочинець і розбійник стає позитивним літературним героєм.

І ось залишається єдине питання: чи можливо локалізувати місцезнаходження легендарної Каленикової могили на сучасній мапі міста Новомосковська? Знову звертаємось до тексту «Воспоминаний о Новомосковске». Описуючи місцезнаходження Каленикової могили у 60-х роках ХІХ сторіччя, автор згадує про два об’єкти, розташовані поруч із нею: єврейський цвинтар і цегельний завод. Наприкінці ж своєї історичної повісті «Каленик», Григорій Надхін пише, що могила знаходиться: «В полуверсте от Новоселицы, по дороге в Половицу и в Койдак (по нынешней екатеринославской дороге) есть небольшой курган; он и теперь носит название «Калениковой могилы». На військово-топографічній мапі Російської імперії другої половини ХІХ століття (Карта Ф.Ф. Шуберта. Масштаб – 3 версти у одному дюймі. Зйомка – 1846–1863 рр.), на території міста Новомосковська позначені два цегельні заводи. Один із них розміщений на околиці Новомосковська неподалік від дороги, що веде до Катеринослава. На мапі поряд із згаданим цегельним заводом дійсно зазначене розміщення кургану. Він, скоріш за все, був зведений ще прадавніми степовими народами. Та саме на ньому у 1771 році був страчений розбійник Каленик, і саме цей курган і отримав у народі назву – Каленикова могила. 

Ми співставляємо стару топографічну мапу із сучасною і виїжджаємо на місце з метою віднайти стародавній курган, що у далекому 1771 році став місцем страшної страти розбійника Каленика, легенда про якого так довго жила у пам’яті новомосковців. Але… Досить щільна забудова, надзвичайно видозмінений рельєф, і, на жаль, у ХХ сторіччі сама могила була повністю зрита. Та все ж місце могили було віднайдене. Зараз там невеличкий пагорб, де розміщені приватні садиби та будинки. Сьогодні це кінець вулиці Транспортної у передмісті Новомосковська.

Певно, відкритим лишилось би питання про єврейське кладовище, яке за згадкою Григорія Надхіна знаходилось у безпосередній близькості до Каленикової могили і яке не зазначене на старій мапі. Та відповідь на це питання дав випадок. У 2017 році поблизу ймовірного місця страти Каленика одна з місцевих мешканок знайшла на власному городі надгробну дошку з написом на івриті. Поховання було датоване 1850 роком. Опитавши місцевих старожилів, ми впевнилися в тому, що дійсно поряд із Калениковою могилою розміщувалось старовинне єврейське кладовище. Ймовірно, ховати на ньому припинили ще у другій половині ХІХ століття, тому цей невеличкий цвинтар і не був зазначений на старій військово-топографічній карті. Але саме про нього згадує Григорій Надхін у своїх «Воспоминаниях о Новомосковске» 1861 року.

Вже минуло майже півтора сторіччя з того часу, як наш земляк, талановитий історик і письменник Григорій Прокопович Надхін, написав історичну повість «Каленик». Вже минуло два з половиною сторіччя з тих історичних подій, які лягли у основу повісті. Легенди та перекази є вагомою частиною історичної спадщини нашої рідної землі. Народна пам'ять – невичерпна криниця натхнення усіх поколінь митців і дослідників.

Додаток

1771 года, августа 22 дня. О напуствовании священником разбойников Каленика Донця, Степана Тарана, Федора Тимченка и Степана Струка, осужденных на смертную казнь. 

Пречестному старокодацкой крестовой Запорожской намѣстнии отцу намѣстнику Григорию Порохнѣ зъ присутствующими въ духовномъ правлении иереи. Ордеръ. Что всякая наша строгость и самая смертная казнь на висилицах злонравнихъ и развращеннихъ разбойниковъ почти не действиянъ въ ихъ каменнихъ сердцахъ, и никакой боязни и страху імъ не наводитъ; то, за апробациею нашего общаго мнѣния его вельможностию господина атамана кошевого Петра Івановича Калнишевского зъ восковою старшиною и товариством, повелѣли ми господину полковнику Самарскому зъ старшиною ізъ содержачихся в Самарской паланки разбойников и смертноубыйцовъ хотя нѣкоторих тѣмже жребыемъ висилицею, а другихъ ихъ товарищей, поелику они перешли всѣ предѣли нашей умѣренности, что нетъ уже боѣе ни іскри нашого над ними милосердия и уважения, непосредственно в Самарѣ*  казнить смертию Каленика Донця потягнуть волами на желѣзной в столпѣ спѣнь, а Степана Тарана за Товщью** зацепить ребромъ за крюк. Но какъ сия часть ихъ жизни будетъ позорна и должни содрогнуть, вострепать всѣ зараженніе такимъ же коварствомъ, какъ и іхъ сердца, воображая мисленно сию, либо еще впредъ и горчайшими мѣрами по дѣлом казнь. То колми паче они, Донецъ и Таранъ, при кратчайшем часѣ сей іхъ временной жизни должны, умягчився и помисливъ самъ в себѣ, очистить совѣсть и принесть истинное сокрушение пред всевидящимъ о своих прегрѣшеніяхъ, прося его человѣколюбія в нелищении, по благости его всемогущей десницы, небеснаго своего вѣчнаго царствия. Для чего вамъ и повелѣваемъ опредѣлить искусного какого священника, велеть, починомъ нашимъ, доволно іхъ увещевать, не отчаеваться неизреченного милосердия божия. Федора жъ Тимченка у Британ, а Степана Струка надъ Берекою*** обвисить, то и тѣхъ при отправки исповѣдовать, а через которого вами священника тое исполненно будет рапортовать в Кошъ, не обясняя въ томъ рапортѣ, что ими на духу іерею сказано будетъ. Судья восковий Николай Тимофевъ, куренніе Атаманы и товариство. 1771 году, августа 22 дня, № 2213. 

В Кошъ войска Запорожского Низового репортъ. Для увѣщевания осужденнихъ на смерть разбойниковъ і смертоубійцовъ Каленика Донца с товарищи, въ полковомъ Самарском секвестрѣ содержавшихся, за силу ордера оного Коша, въ здѣшнемъ духовномъ правлении полученного, священникъ свято троицкий Самарчицкій Василій Михайловъ опредѣленъ билъ, которимъ что оние осужденники по чиноположению ісповѣдиванія в неотчаивании милосердія божія доволно напуствования в Кошъ войска Запорожского низового покорнѣйше рапортуемъ. 1771 года, октабря 10, № 59. Подлинник. 

(Текст документів подано за Д.І. Яворницьким). 

Примітки:
*     Тобто в місті Самара. Д.І. Яворницький. 
**  Слід думати – поза містом Самара, за лісом, який ще недавно відомий був у місцевих людей під назвою «товщі».
*** Річка Берека впадає в Сіверський Донець, а Бритай впадає в р. Береку; обидві річки біля східного кордону колишніх Вольностей запорозьких козаків. 

Титульна ілюстрація // https://bukinfo.com.ua/show/news?lid=100896